Розмірковуючи про театр XXI століття, перше питання, на яке слід дати відповідь — який сенс набуло життя в епоху, коли панує екран? І в момент, коли наше життя стає все більш віртуальним, чи є той самий сенс розповідати історії, незалежно від того про, що вони, старомодним способом, з купою людей, зібраних у великій кімнаті, на якійсь сцені? Чи є майбутнє в театру у XXI столітті, якщо так, то яке воно? Чи не вигідніше віддати все на поталу тому самому екрану, хай собі панує? Про можливе майбутнє театру в Брукліні та про те, нащо він потрібен у наш високотехнологічний час читайте на brooklyn-trend.com.
Чи нині потрібен театр
Театральні артисти будь-якого віку та досвіду створюють, чи то бак, ставлять вистави, тому що вони намагаються отримати доступ до того, що театр вміє робити найкраще — живої участі, яка змушує глядача відчувати, причому перше, що він має відчути буде людяність інших. Цілком ймовірно, що в якийсь момент свого життя ці артисти відчули трансформаційну роботу театру та вирішили присвятити себе створенню подібного досвіду для інших.
Адже п’єса, навіть нудна, ґрунтується на емпатійному бажанні спілкуватися з іншими, чого не можна сказати, про косіння газону, будівництва великого будинку, чи навіть, написання фінансових звітів або будь-які інші способи, з допомогою яких люди витрачають свій час, проживаючи короткі миті на Землі. Театральні п’єси виходять за межі їхньої щоденної рутини. Вони вимагають від глядачів більшого — більше часу, більше уваги, більше розуміння. Натомість у найкращі моменти вони можуть дати навзаєм цілий всесвіт. Дати того, що, як говориться, за гроші не купиш. Театр дає людині те, чого не можна торкнутися, що не можна покласти на зберігання в шафу чи коробок. Зате можна відчути.
У своєму есе «Чому театр?» канадський театральний режисер Брендан Хілі, розмірковуючи про здатність театру розвивати емпатію, стверджує, що однією з найсильніших театральних вистав, яку він бачив, була вистава «Руанда 94». Вона була створена групою тих, хто пережив геноцид у Руанді. Протягом шести годин ці вцілілі, свідки, музиканти та актори розповідали жахливу історію зіткнення цієї нації з масовими вбивствами.
Фізична присутність цих людей, які зіткнулися з невимовною темрявою, не дозволила глядачам відмежуватися від тієї реальності. Вони не могли сховатися за захисною завісою телебачення чи кіноекрану. Після вистави всі виходили з театру перетвореними. Ця вистава по-справжньому навчила, що близькість, жвавість і безпосередність театру дозволяють наживо переживати світ іншої людини і вчитися — інтелектуально та емоційно — хвилюватися за інших. Відтак, очевидно, що театр відкриває і розвиває здатність до емпатії.
Театр буде не таким, як учора
При цьому не слід забувати про те, що він буде іншим, ніж той, який був ще вчора. Причин тому, кілька.
По-перше, нинішня молода аудиторія так само як майбутня, та що стане такою із завтрашнього дня, пов’язані з усіма новими інструментами та гаджетами комунікації, видимими та невидимими, і це, хоч мало та має еволюційний вплив на те, як вони отримують, сприймають, оцінюють та судять. Навіть можна розширити це до тих чистих звуків, їх типу та темпу, які їх оточують і на які вони реагують. Так само не слід забувати про словниковий запас, включаючи значення та правопис, який вони використовують сьогодні.
По-друге, тривалість уваги молодої та майбутньої аудиторії стає все коротшою. Але межа їхнього бачення розширюється. Мультимедійні інструменти змінюють здатність оцінювати те, що вони бачать, чують і переживають, а також багато в чому змінюють спосіб їх розуміння світу.
Про це можна говорити годинами, можна наводити багато прикладів, як це впливає на всі форми сучасного мистецтва, змінить і сформує все майбутнє мистецтва, і театр у тому числі. І це стосується суті того, як працює вираження або застосування людських творчих навичок і уяви.
Тим часом самі митці залишаються в захопленні від того, як технології, особливо мобільні пристрої, створюють нові культурні простори, у яких робота налаштована та персоналізована для кожного учасника, і які наслідки може мати цей зсув для мистецької практики. Ці проєкти поставили серйозні питання про сенс взаємодії та, особливо, про її обмеження. Відтак стає зрозумілим, що театр у XXI столітті, хай там як, житиме. І ще одне важливе твердження, яке можна зробити, полягає в тому, що він необхідний.
Від складу до артпростору
На цьому тлі, розглянемо, як прокладають шлях у XXI століття осередки театральної культури в Брукліні, адже боро завжди славилось своїм театральним минулим. Як приклад можна розглянути St. Ann’s Warehouse. Протягом десятиліть на цій локації, яка відома з ХІХ століття, замовляли, виробляли і представляли унікальний і еклектичний набір інноваційних театральних і концертних презентацій, які межують на перетині театру та рок-н-ролу. З 2000 року організація допомогла відродити Бруклінську набережну в DUMBO, де St. Ann’s Warehouse став одним із найважливіших і привабливих місць для живих виступів у Брукліні.
Завдяки своїм фірмовим концертам із багатьма артистами та новаторській музичній і театральній співпраці St. Ann’s продовжує відзначати традиції американської та світової культур, вдаючись до різноманітних сучасних форм, включаючи нові замовлення та мультидисциплінарні театральні презентації.
Починаючи з 1980 року, велика частина ранніх програм St. Ann’s базувалася на класичній музиці — хорові та оперних програмах, полуденні концерти органу, виступи інших відомих виконавців. St. Ann’s мав несподіваний і визначальний ранній успіх, поставивши першу американську лялькову оперу «Севільський цирульник» Россіні, у постановці Емі Тромпеттер разом із Бруклінським оперним товариством у 1983 році. Зауважимо, що чарівна постановка Тромпеттер була екстатично відроджена на її 20-річчя в St. Ann’s Warehouse у 2003 році.
У 1985 році «Театр хліба й ляльок» був запрошений для постановки кантати Баха № 4 «Христос лаг у Тодесбандені». До 1988 року програма включала американську прем’єру «Фолклендської сюїти» Джона Кейла. Наступного року St. Ann’s разом із Бруклінською музичною академією спровокували возз’єднання Кейла та Лу Рідіва, засновників Velvet underground, замовивши пісні для Drella, свого знаменитого циклу пісень на згадку про Енді Воргола.
Зацікавлені розмахом і амбіціями вистав у St. Ann’s, артисти почали виявляти все більший інтерес і допомогли підвищити міжнародну репутацію простору під керівництвом художньої директорки-засновниці Сюзан Фелдман і програмної директорки Джанін Ніколс. У 1989 році унікальний продюсер звукозапису Хел Вілнер привіз Маріанну Фейтфулл до St. Ann’s на пару концертів тощо.
Бруклінський театр житиме
На цих прикладах можна зрозуміти, що протягом усього періоду St. Ann’s представляв широкий спектр концертів і вистав у багатьох дисциплінах, хоча, особливо тут шанували рок, джаз, world та roots music, використовуючи свою чимраз більшу репутацію, щоби представити нових, а іноді і вже забутих артистів своїй аудиторії, кількість якої весь час зростала.
Таким чином St. Ann’s Warehouse перетворився з тютюнового складу ХІХ століття на дивовижний театр XXI століття, підтвердивши постулати про те, що бруклінський театр не збирається помирати, хай там, що.
Джерела:
