Бруклін завжди був театральним, спочатку містом, а потім, боро. Були часи, коли театри з’являлись тут буквально як гриби після дощу, розташовуючись ледь не один на одному. Причому театри були на будь-який смак, чоло лишень вартий, до прикладу, «Театр Невільників». Нині, два з гаком століття потому ситуація мало змінилася, навіть не дивлячись на те, що Мангеттен досить впевнено утримує лідерство на цьому терені. Якби там не було, але в наш час, досить красномовно вимальовується взаємозв’язок театральних традицій, минулого театрального життя Брукліну та нинішнього, який так само легко можна прослідкувати. Більш докладно про взаємозв’язок минулого й сучасного бруклінського театрального життя читайте на brooklyn-trend.com.
Вистава «Рейчел»
Яскравим прикладом такого взаємозв’язку могла б стати, а в підсумку і стала вистава «Рейчел». У цій виставі сьогодення буквально переслідує минуле. У бруклінській постановці п’єси столітньої давнини проти лінчування, використані звукові фрагменти з нещодавніх вбивств беззбройних чорношкірих чоловіків. Хоча, нагадаємо, що «Рейчел», була написана Анджеліною Уелд Грімке в 1916 році.
П’єса розповідає про темношкіру дівчину, яка важко розв’язує моральну проблему — мати чи не мати дітей. До таких гірких роздумів молоду дівчину спонукав випадок, який стався з її братом та батьком, яких лінчували.
В одній зі сцен вона галюцинує, уявляючи своїх майбутніх дітей, які благають її не приводити їх у світ, де вони приречені страждати. Саме ця сцена включатиме аудіокліпи Еріка Гарнера, уродженця Говануса, який помер після того, як поліціянти, тримаючи, душили його, а також будуть транслюватись уривки із запису 911 про Трейвона Мартіна, темношкірого підлітка з Флориди, убитого волонтером-сусідом.
Актриса Сантоя Філдс, яка грає головну героїню в постановці, говорить, що взяти на себе цю роль її надихнув рух Black Lives Matter, який охопив соціальні мережі та вулиці Нью-Йорка у відповідь на загибель темношкірих чоловіків від рук поліції. Вона, навіть розмістила пост у Facebook і пройшла маршем у Нью-Йорку. Та навіть усе це не передало того, що дівчина відчувала і, як вона хотіла бути частиною зцілення.
Сантоя Філдс, живе в районі Проспекту Леффертс Гарден, саме там розпочалась її робота над роллю, як акторки. Філдс сказала, що ідентифікує себе з не простою боротьбою Рейчел, з її вибором, адже Сантоя теж постійно запитувала себе, чи хоче вона привести дітей у цей світ, при такому стані речей, який став можливий у XXI столітті.
Театр проти расизму
Але «Рейчел» це не єдина п’єса присвячена творчості афро-американських драматургинь-жінок, це лише одна з таких п’єс. Інша постановка це Las Meninas Лінн Ноттедж. П’єса розповідає про дружину Людовика XIV та її роман із темношкірим африканським слугою-карликом, який, за чутками, призвів до остракізму та відправки дитини до монастиря. За словами художнього керівника театру, обидві п’єси говорять про страх принести нове життя у ворожий світ. Причому мова йде не просто про страх, але й виклики, які виникають, коли темношкіра дитина потрапляє у світ, де домінує біла структура влади.
Сантоя Філдс дуже сподівається, що такі вистави допоможуть розпочати діалог і спонукати людей на дії. Адже дуже часто можна піти до театру і просто забути про все, поринувши у всепоглинальну атмосферу мистецтва. Але театр і мистецтво — це також спосіб розпочати розмову й кинути виклик поглядам, яких, можливо, хтось дотримувався протягом тривалого часу.
Загалом цей взаємозв’язок минулого й сучасного має конкретну мету — показати, що расове насильство нікуди не поділось за ці сто з гаком років, що минули від дня написання п’єси «Рейчел». Фрагменти, використані у виставі у Fort Greene, мали привернути увагу на наявність такої проблеми, як расизм у суспільстві, яке хотіло б її ігнорувати. Досить сумно, що взаємозв’язок минулого й сучасного бруклінських театрів відбувся з такої невеселої причини.
«Смерть Бессі Сміт»
Про те, що театр може змінити світ говорять такі красномовні факти — п’єса «Справедливість» Джона Голсуорсі надихнула Вінстона Черчилля впровадити пенітенціарну реформу у Великобританії, «Фортуна та очі людини» Джона Герберта призвели до створення «Товариства удачі», яке допомагає колишнім засудженим знайти роботу. А вистава Едварда Олбі «Смерть Бессі Сміт» мала допомогти не закрити міжконфесійну лікарню. У цій історії дуже яскраво можна прослідити взаємозв’язок сучасного й минулого одного з бруклінських театрів.
Події «Смерті Бессі Сміт» розгортаються в лікарні для білих у Мемфісі того дня, коли в 1937 році популярна блюзова співачка Бессі Сміт була смертельно травмована в автокатастрофі. Олбі надихнула історія про те, що Сміт померла через те, що лікарня для білих відмовилася прийняти її, хоча пізніше це було спростовано. Попри назву, Бессі Сміт присутня в одноактній п’єсі Олбі лише поза сценою.
Основна частина п’єси зосереджена на безіменній медсестрі, злій, озлобленій, але кокетливій жінці, яка лає свого фанатичного батька, керує чорним санітаром у лікарні, дражнить і знущається з лікаря-інтерна, який залицяється до неї, і набридає медсестрі з іншої лікарні. Це різко, напружено, разюче, смішно.
П’єса Едварда Олбі «Смерть Бессі Сміт» написана в 1959 році, її не ставили в Нью-Йорку з моменту її дебюту на Бродвеї в 1968 році.
А тепер про взаємозв’язок. Художній керівник Джонатан Соларі заснував The New Brooklyn з метою врятувати старий «Театр Невільників», що буквально розвалювався, на Фултон-стріт, 1215 у Бедфорд-Стуйвесанті. Плани були грандіозні, наприклад, хотілося перетворити старий покинутий театр на новий центр виконавських мистецтв. Бажання було настільки сильним, що майже кожне шоу, яке вони ставили впродовж 18 місяців, йшло, як то кажуть, на «ура». Усі квитки розпродувалися.
До слова історія «Театру Невільників» досить показова. Колишній «Регент театр» був перейменований, спеціально для того, щоб своєю назвою відображати афроамериканську спадщину. Це сталося, коли відомий темношкірий бруклінський юрист, суддя Джон Філліпс, придбав цю будівлю в 1984 році.
У ті часи в 1986 році сталася серія насильницьких нападів на темношкірих чоловіків у Говард-Біч, у Квінсі, відтак Філліпс перепрофілював театр під місце зустрічі для проведення зібрань, мітингів і переговорів серед громадських активістів Брукліну, назвавши його Slave One.
Боротьба за театр Slave One
Джонатан Соларі, 29-річний художній керівник-засновник The New Brooklyn Theatre, дізнався про спадщину Slave у 2012 році. Він брав інтерв’ю в Кларенса Гарді для проєкту «The Love Letter You’ve Been Meaning to Write New York», і його буквально приголомшили й захопили розповіді містера Гарді про занепад театру. Джонатан сам багато разів проходив під час прогулянок повз нього, тож він відчув величезне, непереборне бажання врятувати театр.
Колишній театр був настільки пошкоджений, що його майже неможливо було врятувати. Під час зустрічі пана Соларі з архітекторами експерти припустили, що Slave One, можливо, доведеться знести. Та пан Соларі не здавався, радже мав надію, що йому вдасться принаймні зберегти суть театру для майбутніх глядачів.
Та після кількарічної боротьби за Slave One у грудні 2016 року новий власник ділянки Industrie Capital Partners зруйнував приміщення старого театру, плануючи створити багатофункціональний комплекс. Чи зник після цього взаємозв’язок між театральним минулим та сучасним, питання, радше, риторичне.
Джерела:
- https://www.brooklynpaper.com/sound-of-violence-anti-lynching-play-uses-audio-footage-of-eric-garner/
- https://observer.com/2015/05/a-new-theater-company-looks-for-a-home-in-bed-stuys-slave-theater/
- https://newyorktheater.me/2014/01/15/can-edward-albee-save-brooklyns-interfaith-hospital-can-theater-change-the-world/
